Контакти
RSS
Кулішов М.В., Меценко М.В. Урочище «Криві Луки»: історія видобутку залізної руди біля села Закітне Лиманського району Донецької області // Слобожанщина. Погляд у минуле: збірник науково-документальних праць. — Житомир: Видавець О.О. Євенок, 2018. – С. 118–129.
Кулішов М.В., Меценко М.В.
Урочище «Криві Луки»: історія видобутку залізної руди біля села Закітне Лиманського району Донецької області
За 1,5 км на північний захід від села Закітне Лиманського району, на правому стрімкому березі р. Сіверський Донець спостерігається відслонення мергельно-крейдяної товщі – геологічна пам'ятка природи «Закітнянський розріз» пізньої епохи крейдяного періоду [5, с. 30]. У численних балках і ярах на денну поверхню виходять відкладення туронського, коньякського, сантонського й кампанського віку, які підстилаються відкладеннями юрського та тріасового періоду. Відслонення має наукове значення, адже тут майже повністю представлені всі підрозділи верхнього відділу крейдяної системи.
Ця місцевість – урочище в середній течії Сіверського Дінця навпроти села (слободи) Ямпіль має стару, на сьогодні майже забуту, назву «Криві Луки», або «Урочище Кривої Луки» [8, с. 442]. Із цього місця ріка починає робити велику луку – дугоподібний вигин.
Біля урочища стався один із кульмінаційних моментів Булавінського повстання 1707-1709 років – бій на початку липня 1708 року між загоном повстанців отамана Семена Драного й царським військом. Бій тривав декілька годин і завершився поразкою повстанців. Семен Драний, загін якого до цієї битви успішно діяв на території Подонців’я, загинув у бою. Але сучасні краєзнавці помилково ототожнюють урочище «Криві Луки» з однойменним населеним пунктом за 8 верст від Ямполя. Зокрема, зовсім не береться до уваги те, що вперше поселення згадується тільки в середині XVIII століття [14].
Крім Булавінського повстання, урочище Криві Луки відоме ще й як місце видобутку залізної руди, поклади якої виходять на денну поверхню під крейдою та приурочені до тріасової системи (протопівська світа) [13, с. 129]. Розробка залізних руд на території сучасного Донбасу проводилася з давніх часів. І видобуток покладів залізної руди біля с. Закітне теж має свою давню та цікаву історію, яку можна умовно поділити на три періоди.
Перший, відомий нам період видобутку, належить до пізньої бронзи та ранньої залізної доби. На протилежному від урочища березі Сіверського Дінця біля озера Чернецького виявлена археологічна пам’ятка – багатошарове поселення «Зливки» [2, с. 45]. 2010 року пам’ятка «Зливки» досліджувалася Донецькою Середньовічною археологічною експедицією. На ділянці між язичницьким і християнським могильниками епохи Середньовіччя, на північний схід від житлових споруд епохи пізньої бронзи була виявлена й частково досліджена яма з керамікою XIII- XII ст. до н.е. й матеріалами металургійного виробництва заліза. 2011 року на даній ділянці були знайдені попередньо підготовлені до процесу виплавки грудки залізної руди, шлаки, метал [4, с. 136].
2013 року за участі геологів Донецького національного технічного університету під керівництвом В.І. Альохіна були проведені геологічні дослідження найближчих ділянок берега р. Сіверський Донець. Результати досліджень показали, що зразки руди з відслонення біля с. Закітне за своїм мінеральним складом і структурно-текстурними особливостями ідентичні тим, які виявили археологи на поселенні «Зливки» [13]. Співробітники Донецького національного університету та Інституту фізико-органічної хімії й вуглехімії ім. Л.М. Литвиненка спільно визначили хімічний склад зразків [22]. Проведеними дослідженнями було підтверджено, що на території Подінців'я знайдені ознаки металургійного виробництва заліза періоду пізньої бронзової доби.
Другий етап пов’язаний із діяльністю бєлгородських купців середини XVIII ст. У документах Берг-колегії 1740-х рр. згадується про розвідку руд і будівництво заводів двома компаніями бєлгородських купців: «Сухаревских компанейщиков» і «брегады Кольцова», які отримали імператорські укази «о изыскании везде всяких руд и произвождении к тому и построению заводов» [8, с. 54].
«Брегада Кольцова» очолювалася бєлгородським купцем Іваном Морозовим. Із його ім’ям пов’язано будівництво першого «залізоробного» заводу на південному сході Російської імперії на р. Терса. Упродовж 1740-1743 рр. Морозов організував розвідувальні роботи в районі сучасного Донбасу. Він перший висловив думку щодо будівництва металургійного заводу на р. Лугань на базі місцевих бахмутських залізних руд [8, с. 56, 446]. Хоча фактичним керівником і організатором цієї групи рудознавців і заводчиків був І. Морозов, компанія отримала назву «Брегада Кольцова» на честь одного з високо-сановних компаньйонів – Петра Кольцова, полковника Терського полку, що входив 1740 року до складу Астраханського гарнізону, і коменданта м. Царицина (зараз Волгоград) [8, с. 441].
Свою діяльність «брегада Кольцова» почала 1740 року з пошуку руд у районі річок Хопер, Ведмедиця і Терса, за 150 верст від Царицина. У лютому 1742 року «компанейщикам Кольцова и Морозова» було дано імператорський указ на пошук руд і заснування залізоробних заводів у місцях, де знайдено рудні родовища. 28 лютого 1743 року «компанійщики» організовують експедицію з дослідження руд Бахмутської провінції. Експедицію очолив Іван Морозов і унтерштейгер Гордій Фефелов. Були підібрані «мастеровые и работные люди и подлежащие материалы». Серед «майстрових» був за наймом і «залізний» майстер із Тули. Морозов досліджує руди над Сіверським Дінцем біля містечок Сухарев і Ямпіль, в Городніх байраках (зараз с. Городище Перевальського району Луганської обл.) та в інших місцях провінції [8, с. 55].
На початку 1744 року для обстеження Бахмутського й Торського соляних заводів був присланий підполковник Володимирського піхотного полку Глебов. Оглядаючи ліси в верхів'ях р. Міус разом з наглядачем цих заводів Готлібом Фрідріхом Юнкером, у так званих «Городніх байраках» він звертає увагу на залізну руду, розвідану Морозовим, та залізо, виплавлене із цієї руди. У «промемории» з соляної контори в Берг-колегію від 17 травня 1744 року про це повідомляється, «что в проезд его, Глебова, для осмотра лесов в вершине реки Мияса обще с надворным камер-советником и означеннях соляних заводов надзирателем Готлибом Фридрихом Юнкером найдено им близь оных вершин в называемом Городком бояраке железная руда, из которой де по учиненной плавке выплавлено железо, которое добротою с сибирским сходство имеет. Во оном же Городном бояраке и близь оного находится леса предовольно и воды нескудно, также де в весьма ближнем разстоянии от оного, в другом бояраке и каменное уголье, да сверх де того при Донце близь города Ямполя находится железная ж руда, из которой де по учиненной пробе хотя железо и не весьма доброе, однако чугун удобной быть может...» [8, с. 61, 289].
У червні 1744 року в Берг-колегії були отримані матеріали експедиції Івана Морозова. Незважаючи на те, що матеріали були вичерпними й надійшли разом з детальними кресленнями, Берг-колегія вирішила направити на південь Росії для остаточного з'ясування можливості й місця будівництва заводів гірничого майстра Густава Ульріха Райзера [8, с. 62].
Райзеру доручалося спеціально перевірити дані, отримані від Івана Морозова і його бригади, «потом ехать тебе на сысканные от компании брегадира Кольцова с товарищи рудные места в Бахмуцкой же провинции при реках Миюсс, Донце, при местечке Сухореве и особливо от оного верстах в шестнадцати в близости у местечка ж Ямполя и в протчих тамошних местах железные руды осмотреть и все то равным образом разведать как в 1-м пункте писано, и чертеж учинить» [8, с. 297]. Окрім основного завдання – випробування знайденої руди на вихід і якість заліза, йому було велено відзначати руди срібні, мідні, свинцеві й інші мінерали та камені – порфір, мармур, яшму. У Торі Райзер отримує інструменти та знаряддя, необхідні для експедиції, і учня геодезиста на допомогу. У Бахмуті за указом соляної контори Райзер отримує в коменданта необхідних людей, підводи й вози. Єдине, чого не вдалося отримати – це піддячого для ведення необхідних записів [8, с. 68].
Після огляду всіх визначених місць, Райзер приходить до висновку, що найбільш перспективним є родовище руди поблизу перевозу біля містечка Ямпіль, розвідане Морозовим. На це він вказує у своєму рапорті, складеному в січні 1745 року: «Прочий шурфы в несколько верст от сиих, вблизи от перевоза Ямпольского, копаны на одной горе от компанейщиков компании брегадира Кольцова, оные на той же карте назначены нумерами, из которых № 25 значит шурф в 3 сажени глубиной, в котором в первых саженях находится слой синей глины и под ним слой горизонтальной крепкой до полу аршина широкой руды железной красноватой с черными блесками, а под слоем белый песок; и вкопано по слою в гору в полторы сажени. Сей руды довольство великое, понеже я не токмо в старинных шурфах, которые № 26 и 27 назначены, немного покопавши, тот же слой нашел, но и по дороге Торской, 18 верст от шурфа № 25, тоже находится» [8, с. 69, 304].
Важливо, що поблизу цього, найбагатшого залізорудного родовища Райзер зазначає й наявність давніх горнів. «Около сего места есть и некоторые старинные горны» [8, с. 305]. Це свідчить про розробку вказаного родовища в далекій давнині й дає підстави передбачити можливі археологічні знахідки стосовно давньої металургії і на правому березі Дінця.
Райзером ставиться питання будівництва залізоробного заводу на Ямпільських рудах. Для цього було проведено ряд пробних плавок [8, с. 70-72]. Райзер будує в Торі (зараз м. Слов'янськ) плавильну піч висотою 4 фути. Руда для плавки була взята трьох сортів. Перша з шурфу № 25 проти Ямпільського перевозу, тобто якраз із найбагатшого родовища, відкритого І. Морозовим і підтвердженого Райзером. Другий сорт руди був узятий над річкою Бахмут. Третій сорт руди – із шурфу в Городніх байраках. Основна увага при випробуванні приділялася плавці Ямпільської руди. Запасів її було достатньо, і якби Райзеру вдалося отримати більш якісне залізо, ніж отримав Морозов, то це б стало підставою для будівництва першого металургійного заводу в цьому районі [8, с. 70].
Ямпільську руду він перед плавкою випалював двічі. Випалену руду плавив спочатку без будь-якого флюсу. «Плавил я оную перво без всякого флуса. 3 пуда и достал крицу 12 фунтов, из которой в кование получил я железо не таково кропкое, как выше помянутая компания объявила, однако же в кование много отходит, хотя и бережно с ней поступаеж». Другу плавку Райзер провів із флюсом, але замість вапна використав випалений алебастр. І відразу ж дає довідку щодо забезпеченості ним району робіт: «Алабастер выше упомянутой находится в двух местах от города Бахмута и великом множестве». «Второй раз плавил я 3 пуда оной руды с 20 фунтами алабастера жжоного, за неимением извести, и достал я крицу в 26 фунтов, но оная крица не таково чиста была, и в кование немного железо вышло, а в плавке прошло больше время, как в первый раз» [8, с. 71, 306].
Райзер сподівається з’ясувати й можливість використання вапняку. «Известной камень еще поныне нигде не найден. Однако же известно есть, что у Святогорского монастыря в старинных временях известь жгли, а откуда камень – неизвестно, и мне ради зимнего время тамошние места осмотреть не случилось» [8, с. 72, 307].
Третя плавка велася із суміші Ямпільських руд і руд із шурфів на річці Бахмут. Найбільш позитивні результати як за виходом, так і за якістю заліза були отримані з руди Городніх байраків під час шостої плавки. Але цей результат не мав значення для загальної оцінки можливості будівництва металургійного заводу, бо достатніх запасів руди в Городніх байраках не було [8, с. 72].
Остаточні підсумки експедиції Морозова й Райзера були обговорені в Берг-колегії 16 червня 1745 року. У постанові щодо цього питання переказуються відомі висновки Райзера. Берг-колегія наголошує, що руда Городніх байраків не становить інтересу і що єдине варте уваги родовище – «в близости перевоза Ямпольского, в нескольких верстах от второго места и шурфы копаны от компанейщиков компания брегадира Кольцова» [8, с. 76].
У ті ж роки проби руди біля слободи Ямпіль брала й інша команда бєлгородських купців – «Сухаревські компанійщики». Уривок рапорту Берг-пробірера Олександра Дунілова до Берг-колегії щодо результату випробування руд із рудників Івана Гінкіна та його «Компанійщиків» від жовтня 1744 року: «Минувшего августа 27-го дня да сего октября 8-го и 26-го чисел 1744-го году присланы ко мне из выше реченной Коллегии при трех ордерах для пробы руды, объявленная белогородским купцом Иваном Гинкиным с товарищи, а имянно: по 1-му ордеру в Бахмуцком уезде в дачах государевых № 1 – над рекою Бахмутом по течению в левой руке, в горе; № 2 – над рекою Сивирским Донцем по течению в правой руке, против слободы Ямполъ, по 2-му ордеру взятые с Сухаревского и с Суровского рудников; по 3-му – в Суровском буераке под ключем. И оные руды пробовали, а по пробе явились, а имянно: <...> № 2. Что над рекою Сиверским Донцем по течению реки в правой руке, против слободы Ямполя в урочище Кривой Луки. Содержити с центера железного чюгуна пятьдесят один фунт» [8, с. 327]. Але головні зусилля їхньої команди були зосереджені на будівництві свинцево-плавильного заводу біля слободи Сухаревої [10].
Третій етап розробки залізної руди відбувався в першій половині XIX ст., коли це урочище привертає до себе увагу професійних геологів у пошуках нових рудних родовищ для Луганського ливарного заводу, створеного за урядовим указом від 14 листопада 1795 року на р. Лугань, а з 1860-х рр. для Лисичанського заводу.
Родовище заново відкрито гірничим інженером Луганського ливарного заводу поручиком О.К. Анісімовим 1838 року під час експедиції щодо обстеження Ізюмського повіту. «На этомъ пространствѣ, т.е. отъ деревни Стародубокъ до деревни Дроновки, породы немѣловой формаціи оказываются по берегу Донца, только въ двухъ мѣстахъ: при Стародубкахъ и хуторѣ Закотномъ, гдѣ желѣзистые песчаники, перемежаясь съ сланцеватою глиною, заключаютъ мѣсторожденія желѣзныхъ рудъ. Лѣвый или луговой берегъ Донца покрытъ весь наносами песковъ, подъ коими залегаютъ пласты болотныхъ желѣзныхъ рудъ» [1, с. 375].
У вересні 1839 року родовище було оглянуто майором Корпуса гірничих інженерів Б.К. Бледе під час дослідження південної половини Харківської губернії. «Въ заключеніе я опять возвращаюсь къ нахожденіямъ желѣзной руды, которая занимаетъ мѣсто частію въ пластах песку и хрупкаго песчаника, частію въ глинѣ и конгломератах желѣзистаго песчаника. Главный пунктъ обнаженія таковыхъ осадковъ при деревнѣ Зачатной (Закотной - авт.), недалеко отъ Ямпола. Въ верхнемъ концѣ глубокаго оврага, между слоями песку и глины, лежатъ довольно близко другъ подлѣ друга гнѣзда желѣзной руды, имѣющія нѣсколько футовъ въ діаметрѣ, и согласующіяся въ общемъ расположеніи своемъ съ горизонтальными почти слоями помянутыхъ песковъ и глинъ. Узкая водопромоина въ верхней половинѣ оврага усѣяна сплошь почками этой руды, которыя всѣ вмѣстѣ составятъ нѣсколько кубическихъ саженъ. Это глинистый желѣзнякъ, переходящій частію въ бурый желѣзнякъ, судя по виду и вѣсу, онъ, кажется, богатъ металломъ. Некоторая его часть довольно впрочемъ песчаниста» [3, с. 15].
Майже в ті ж роки урочище було оглянуте видатним французьким геологом Фредеріком Ле-Пле під час відомої Демидівської експедиції Південною Росією й Кримом 1837-1839 рр. Але він помилково прийняв більш давніші розробки та шурфи за діяльність Луганського ливарного заводу. «Слои, толщиною от 0,66 до 165 футовъ, залегающіе въ пескахъ и песчаникахъ мѣловой формаціи; направленіе этих слоев С. 69° 3.; паденіе южное, в 45°. Подле деревни Закатиной, на правом берегу Донца. Это мѣсторожденіе, повидимому, довольно богатое, было совершенно разработано разносомъ для Луганскаго завода: впрочемъ и теперь еще оно можетъ быть разработываемо съ выгодою. Многія измѣненія здѣшнихъ рудъ вовсе не заключаютъ въ себе фосфора, а другія содержатъ его до 0,007» [11, с. 288-289].
Восени 1844 року на Луганському ливарному заводі проводилися перші досліди з плавки місцевих залізних руд із використанням антрациту. Результати були опубліковані в «Горном журнале» 1845 року [16]. «Руды при этомъ потреблялись бурые желѣзняки изъ мѣсторожденій Закатнаго и Городищенскаго, флюсом служилъ известнякъ изъ каменноугольной формаціи, а антрацитъ брался изъ мѣсторожденія Грушевскаго» [16, с. 405]. Чавун, отриманий при цьому дослідженні, був щільний дрібнозернистий, білий і придатний для вироблення заліза й відливання грубих виробів, які не потребують додаткової обробки. Після цементування вугільним порошком він перетворюється на сірий дрібнозернистий, м’який чавун, який може бути використаний для будь-яких виробів [16, с. 409].
Улітку 1867 року вчений комітет Гірничого департаменту відряджає гірничого інженера, генерал-майора Н.А. Іванова в Донецький край із метою огляду всіх відкритих родовищ залізної руди в околицях Лисичанська й зібрання зразків для хімічного випробування [9, с. 221]. «Руда этого месторожденія представляетъ продолженіе железныхъ рудъ на правой стороне р. Донца около с. Закотнаго, открытыхъ и разведанныхъ въ 1838 горнымъ инженеромъ Анисимовымъ, при чемъ было определено два пласта отъ 4 до 5 вершк. толщиною, прослеженныхъ по простиранію на 450 саженъ и по паденію на 13 саженъ. Закотнинская руда по пробамъ, въ лабораторіи горнаго департамента, содержитъ 41,1% железа. Все руды этого месторожденія залегаютъ также вместе съ глиною нижняго яруса меловой формаціи. Отъ лисичанскаго завода это месторожденіе находится въ 55 верстахъ по реке Донцу» [9, с. 232].
У 1860-х рр. відслонення біля села Закітне, які містять поклади залізної руди, привертають увагу професорів геології Харківського університету – Н.Д. Борисяка [20, с. 67] і О.В. Гурова [7, с. 142]. «У хутора Закотнаго, на правомъ берегу Донца, слой желѣзной руды, толщиною отъ 0,66 до 1,65 фут., залегаетъ въ пескахъ и песчаникахъ; направленіе этого слоя О 69°3; паденіе на Ю въ 45°. Это мѣсторожденіе разрабатывалось уже для луганскаго завода. Опытный горный инженеръ, г. Ле-Пле нашелъ, что оно можетъ быть еще разрабатываемо съ выгодою» [20, с. 67].
Але, з 1880-х років почалося освоєння багатих та значних за запасами залізорудних родовищ Криворіжжя й Керчі. Інтерес до бурих залізняків Донбасу значно знизився. Спочатку вони використовувалися в якості добавки до криворізьких руд, а з 1915 року їхня розробка була повністю припинена [15, с. 123].
1988 року ділянка крейдяних відслонень правого берега р. Сіверський Донець увійшла до території заповідника «Крейдова флора», відділення Українського степового природного заповідника НАН України [12, с. 51]. Але й дотепер тут вгадуються залишки давніх гірничих робіт, які недосвідченим оком можуть сприйматися за природні утворення. Сподіваємося, що ця територія буде зберігатися не тільки як природоохоронне середовище, а ще і як пам'ятка історії гірничої справи.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Анисимов А.К. Геологическое описание части Изюмского уезда, Екатеринославской губернии / Поручика Анисимова // Горный журнал. – 1839. – Кн. 12. – С. 373-376.
2. Археологічні пам’ятки середнього Подонців’я (Донецька область) доби каменю, бронзи та середньовіччя: стоянки, майстерні ,поселення.: альманах / Управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації. Донецький обласний краєзнавчий музей. / гол. ред. Циміданов В.В. — Краматорськ, 2017. – 179 с. (Донеччина: Природа, Люди, Культура, №1.)
3. Бледе Б.К. Геогностический взгляд на некоторую часть Харьковской губернии / Из рапорта Г.Майора Бледе в Штаб Горных Инженеров, от 2-го Октября 1939 года // Горный журнал. – 1840. – Кн. 4. – С. 1–17.
4. Бухарев Ю.В. О металлургии железа в епоху бронзы в Среднем Подонцовье на памятнике Зливки. // Геоархеология и археологическая минералогия–2014. — Миасс: ИМинУрО РАН, 2014. – С. 135–138.
5. Геологические памятники Украины: Справочник-путеводитель / Коротенко Н.Е., Щирица А.С., Каневский А.Я. и др. — К.: Наукова думка, 1985. – 156 с.
6. Геология СССР. Том 7. Донецкий бассейн — М.,Л.: Государственное издательство геологической литературы комитета по делам геологии при СНК СССР, 1944. – 898 с.
7. Гуров А.В. Геологические исследования в южной части Харьковской губернии и прилежащих местностях — Харьков: Унив. тип., 1869. – 194 с.
8. Зворыкин А.А. Открытие и начало разработки угольных месторождений в России: исследование и документы. Т.1. / А.А.Зворыкин — Москва, 1949. – 327 c.
9. Иванов Н. О месторождениях железных руд в Екатеринославской губернии близ Лисичанска и исследовании состава этих руд // Горный журнал. – 1868. – № 8. – С. 220–247.
10. Кулішов М.В., Меценко М.В. Свинцеве виробництво Сухарєвських компанійщиків на Сіверському Дінці / Бахмутська старовина: краєзнавчі дослідження–2017: збірник наукових праць. – Вип. 1. — Слов’янськ, 2017. – С. 43–51.
11. Ле-Пле, Фредерик. Исследование каменноугольного Донецкого бассейна, произведенное в 1837-39 годах, по распоряжению А.Н. Демидова, главным горным инженером и профессором в Горной парижской школе Ле-Пле, при пособии гг. Маленво, Лалано и Эйро: с атласом из 9 табл. и геол. карт / перевод с французского проф. Г.Е. Щуровского. — М., 1854. – 751 с.
12. Лиманський С.В. Заходи для збереження біологічного і ландшафтного різноманіття «Крейдової флори» // Сучасний стан та охорона природних комплексів в басейні Сіверського Дінця. Матеріали науково-практичної конференції з нагоди 20-річчя створення національного природного парку «Святі Гори» (21-22 вересня 2017 року) / Серія: «Conservation Biology in Ukraine». Вип. 5. — Святогірськ, 2017. – С. 51–54.
13. Манюк О.С., Сбитнева Т.И. Некоторые результаты геологических исследований древних рудников Донецкой области // Геоархеология и археологическая минералогия–2014. — Миасс: ИМинУрО РАН, 2014. – С. 128–130.
14. Меценко М.В. Бій поблизу урочища Криві Луки 2 липня 1708 р. та проблема його локалізації на місцевості // Святогірський альманах–2016. Збірка наукових праць. — Харків: ФОП Панов А.М., ТОВ «Дєоніс Плюс», 2016. – С.170–179.
15. Минералогия Донецкого бассейна. Часть 1. / Е.К. Лазаренко, Б.С. Панов, В.И. Груба; АН УССР, Ин-т геохимии и физики минералов, Укр. минерал. об-во. — Киев: Наукова думка, 1975. – 254 с.
16. Об опытах проплавки Луганских железных руд антрацитом // Горный журнал. – 1845. – Кн 3. – С. 405–410.
17. Объяснительная записка к Геологической карте СССР Масштаба 1: 200 000. Серия Донбасская. Лист M-37-XXVI. – 1961. – 125 с.
18. Очерк месторождений полезных ископаемых в Европейской России и на Урале — Сп-б.: Типография В.Демакова, 1881. – 257 с.
19. Пірко В.О., Литвиновська М.В. Соляні промисли Донеччини в XVII - XVIII ст. (Історико-економічний нарис і уривки з джерел) — Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. – 136 с.
20. Сборник материалов, относящихся до геологии. Южной России, издаваемый профессорами Борисяком и. Леваковским. Кн.1 / Сост.: Н. Борисяк. — Х., 1867. – 380 с.
21. Список памятников археологии Украины. Донецкая область/ сост. О.Я. Привалова, А.И. Привалов. — Киев: УООП,1988. – 112 с.
22. Швецов М.Л., Бухарев Ю.В. Установление химического состава образцов руды, исследованных на памятнике «Зливки» // Геоархеология и археологическая минералогия–2016. — Миасс: ИМинУрО РАН, 2016. – С. 163–164.
Ця місцевість – урочище в середній течії Сіверського Дінця навпроти села (слободи) Ямпіль має стару, на сьогодні майже забуту, назву «Криві Луки», або «Урочище Кривої Луки» [8, с. 442]. Із цього місця ріка починає робити велику луку – дугоподібний вигин.
Біля урочища стався один із кульмінаційних моментів Булавінського повстання 1707-1709 років – бій на початку липня 1708 року між загоном повстанців отамана Семена Драного й царським військом. Бій тривав декілька годин і завершився поразкою повстанців. Семен Драний, загін якого до цієї битви успішно діяв на території Подонців’я, загинув у бою. Але сучасні краєзнавці помилково ототожнюють урочище «Криві Луки» з однойменним населеним пунктом за 8 верст від Ямполя. Зокрема, зовсім не береться до уваги те, що вперше поселення згадується тільки в середині XVIII століття [14].
Крім Булавінського повстання, урочище Криві Луки відоме ще й як місце видобутку залізної руди, поклади якої виходять на денну поверхню під крейдою та приурочені до тріасової системи (протопівська світа) [13, с. 129]. Розробка залізних руд на території сучасного Донбасу проводилася з давніх часів. І видобуток покладів залізної руди біля с. Закітне теж має свою давню та цікаву історію, яку можна умовно поділити на три періоди.
 |
| Урочище «Криві Луки», травень 2017 р. |
2013 року за участі геологів Донецького національного технічного університету під керівництвом В.І. Альохіна були проведені геологічні дослідження найближчих ділянок берега р. Сіверський Донець. Результати досліджень показали, що зразки руди з відслонення біля с. Закітне за своїм мінеральним складом і структурно-текстурними особливостями ідентичні тим, які виявили археологи на поселенні «Зливки» [13]. Співробітники Донецького національного університету та Інституту фізико-органічної хімії й вуглехімії ім. Л.М. Литвиненка спільно визначили хімічний склад зразків [22]. Проведеними дослідженнями було підтверджено, що на території Подінців'я знайдені ознаки металургійного виробництва заліза періоду пізньої бронзової доби.
Другий етап пов’язаний із діяльністю бєлгородських купців середини XVIII ст. У документах Берг-колегії 1740-х рр. згадується про розвідку руд і будівництво заводів двома компаніями бєлгородських купців: «Сухаревских компанейщиков» і «брегады Кольцова», які отримали імператорські укази «о изыскании везде всяких руд и произвождении к тому и построению заводов» [8, с. 54].
«Брегада Кольцова» очолювалася бєлгородським купцем Іваном Морозовим. Із його ім’ям пов’язано будівництво першого «залізоробного» заводу на південному сході Російської імперії на р. Терса. Упродовж 1740-1743 рр. Морозов організував розвідувальні роботи в районі сучасного Донбасу. Він перший висловив думку щодо будівництва металургійного заводу на р. Лугань на базі місцевих бахмутських залізних руд [8, с. 56, 446]. Хоча фактичним керівником і організатором цієї групи рудознавців і заводчиків був І. Морозов, компанія отримала назву «Брегада Кольцова» на честь одного з високо-сановних компаньйонів – Петра Кольцова, полковника Терського полку, що входив 1740 року до складу Астраханського гарнізону, і коменданта м. Царицина (зараз Волгоград) [8, с. 441].
Свою діяльність «брегада Кольцова» почала 1740 року з пошуку руд у районі річок Хопер, Ведмедиця і Терса, за 150 верст від Царицина. У лютому 1742 року «компанейщикам Кольцова и Морозова» було дано імператорський указ на пошук руд і заснування залізоробних заводів у місцях, де знайдено рудні родовища. 28 лютого 1743 року «компанійщики» організовують експедицію з дослідження руд Бахмутської провінції. Експедицію очолив Іван Морозов і унтерштейгер Гордій Фефелов. Були підібрані «мастеровые и работные люди и подлежащие материалы». Серед «майстрових» був за наймом і «залізний» майстер із Тули. Морозов досліджує руди над Сіверським Дінцем біля містечок Сухарев і Ямпіль, в Городніх байраках (зараз с. Городище Перевальського району Луганської обл.) та в інших місцях провінції [8, с. 55].
На початку 1744 року для обстеження Бахмутського й Торського соляних заводів був присланий підполковник Володимирського піхотного полку Глебов. Оглядаючи ліси в верхів'ях р. Міус разом з наглядачем цих заводів Готлібом Фрідріхом Юнкером, у так званих «Городніх байраках» він звертає увагу на залізну руду, розвідану Морозовим, та залізо, виплавлене із цієї руди. У «промемории» з соляної контори в Берг-колегію від 17 травня 1744 року про це повідомляється, «что в проезд его, Глебова, для осмотра лесов в вершине реки Мияса обще с надворным камер-советником и означеннях соляних заводов надзирателем Готлибом Фридрихом Юнкером найдено им близь оных вершин в называемом Городком бояраке железная руда, из которой де по учиненной плавке выплавлено железо, которое добротою с сибирским сходство имеет. Во оном же Городном бояраке и близь оного находится леса предовольно и воды нескудно, также де в весьма ближнем разстоянии от оного, в другом бояраке и каменное уголье, да сверх де того при Донце близь города Ямполя находится железная ж руда, из которой де по учиненной пробе хотя железо и не весьма доброе, однако чугун удобной быть может...» [8, с. 61, 289].
У червні 1744 року в Берг-колегії були отримані матеріали експедиції Івана Морозова. Незважаючи на те, що матеріали були вичерпними й надійшли разом з детальними кресленнями, Берг-колегія вирішила направити на південь Росії для остаточного з'ясування можливості й місця будівництва заводів гірничого майстра Густава Ульріха Райзера [8, с. 62].
Райзеру доручалося спеціально перевірити дані, отримані від Івана Морозова і його бригади, «потом ехать тебе на сысканные от компании брегадира Кольцова с товарищи рудные места в Бахмуцкой же провинции при реках Миюсс, Донце, при местечке Сухореве и особливо от оного верстах в шестнадцати в близости у местечка ж Ямполя и в протчих тамошних местах железные руды осмотреть и все то равным образом разведать как в 1-м пункте писано, и чертеж учинить» [8, с. 297]. Окрім основного завдання – випробування знайденої руди на вихід і якість заліза, йому було велено відзначати руди срібні, мідні, свинцеві й інші мінерали та камені – порфір, мармур, яшму. У Торі Райзер отримує інструменти та знаряддя, необхідні для експедиції, і учня геодезиста на допомогу. У Бахмуті за указом соляної контори Райзер отримує в коменданта необхідних людей, підводи й вози. Єдине, чого не вдалося отримати – це піддячого для ведення необхідних записів [8, с. 68].
Після огляду всіх визначених місць, Райзер приходить до висновку, що найбільш перспективним є родовище руди поблизу перевозу біля містечка Ямпіль, розвідане Морозовим. На це він вказує у своєму рапорті, складеному в січні 1745 року: «Прочий шурфы в несколько верст от сиих, вблизи от перевоза Ямпольского, копаны на одной горе от компанейщиков компании брегадира Кольцова, оные на той же карте назначены нумерами, из которых № 25 значит шурф в 3 сажени глубиной, в котором в первых саженях находится слой синей глины и под ним слой горизонтальной крепкой до полу аршина широкой руды железной красноватой с черными блесками, а под слоем белый песок; и вкопано по слою в гору в полторы сажени. Сей руды довольство великое, понеже я не токмо в старинных шурфах, которые № 26 и 27 назначены, немного покопавши, тот же слой нашел, но и по дороге Торской, 18 верст от шурфа № 25, тоже находится» [8, с. 69, 304].
Важливо, що поблизу цього, найбагатшого залізорудного родовища Райзер зазначає й наявність давніх горнів. «Около сего места есть и некоторые старинные горны» [8, с. 305]. Це свідчить про розробку вказаного родовища в далекій давнині й дає підстави передбачити можливі археологічні знахідки стосовно давньої металургії і на правому березі Дінця.
Райзером ставиться питання будівництва залізоробного заводу на Ямпільських рудах. Для цього було проведено ряд пробних плавок [8, с. 70-72]. Райзер будує в Торі (зараз м. Слов'янськ) плавильну піч висотою 4 фути. Руда для плавки була взята трьох сортів. Перша з шурфу № 25 проти Ямпільського перевозу, тобто якраз із найбагатшого родовища, відкритого І. Морозовим і підтвердженого Райзером. Другий сорт руди був узятий над річкою Бахмут. Третій сорт руди – із шурфу в Городніх байраках. Основна увага при випробуванні приділялася плавці Ямпільської руди. Запасів її було достатньо, і якби Райзеру вдалося отримати більш якісне залізо, ніж отримав Морозов, то це б стало підставою для будівництва першого металургійного заводу в цьому районі [8, с. 70].
Ямпільську руду він перед плавкою випалював двічі. Випалену руду плавив спочатку без будь-якого флюсу. «Плавил я оную перво без всякого флуса. 3 пуда и достал крицу 12 фунтов, из которой в кование получил я железо не таково кропкое, как выше помянутая компания объявила, однако же в кование много отходит, хотя и бережно с ней поступаеж». Другу плавку Райзер провів із флюсом, але замість вапна використав випалений алебастр. І відразу ж дає довідку щодо забезпеченості ним району робіт: «Алабастер выше упомянутой находится в двух местах от города Бахмута и великом множестве». «Второй раз плавил я 3 пуда оной руды с 20 фунтами алабастера жжоного, за неимением извести, и достал я крицу в 26 фунтов, но оная крица не таково чиста была, и в кование немного железо вышло, а в плавке прошло больше время, как в первый раз» [8, с. 71, 306].
Райзер сподівається з’ясувати й можливість використання вапняку. «Известной камень еще поныне нигде не найден. Однако же известно есть, что у Святогорского монастыря в старинных временях известь жгли, а откуда камень – неизвестно, и мне ради зимнего время тамошние места осмотреть не случилось» [8, с. 72, 307].
Третя плавка велася із суміші Ямпільських руд і руд із шурфів на річці Бахмут. Найбільш позитивні результати як за виходом, так і за якістю заліза були отримані з руди Городніх байраків під час шостої плавки. Але цей результат не мав значення для загальної оцінки можливості будівництва металургійного заводу, бо достатніх запасів руди в Городніх байраках не було [8, с. 72].
Остаточні підсумки експедиції Морозова й Райзера були обговорені в Берг-колегії 16 червня 1745 року. У постанові щодо цього питання переказуються відомі висновки Райзера. Берг-колегія наголошує, що руда Городніх байраків не становить інтересу і що єдине варте уваги родовище – «в близости перевоза Ямпольского, в нескольких верстах от второго места и шурфы копаны от компанейщиков компания брегадира Кольцова» [8, с. 76].
У ті ж роки проби руди біля слободи Ямпіль брала й інша команда бєлгородських купців – «Сухаревські компанійщики». Уривок рапорту Берг-пробірера Олександра Дунілова до Берг-колегії щодо результату випробування руд із рудників Івана Гінкіна та його «Компанійщиків» від жовтня 1744 року: «Минувшего августа 27-го дня да сего октября 8-го и 26-го чисел 1744-го году присланы ко мне из выше реченной Коллегии при трех ордерах для пробы руды, объявленная белогородским купцом Иваном Гинкиным с товарищи, а имянно: по 1-му ордеру в Бахмуцком уезде в дачах государевых № 1 – над рекою Бахмутом по течению в левой руке, в горе; № 2 – над рекою Сивирским Донцем по течению в правой руке, против слободы Ямполъ, по 2-му ордеру взятые с Сухаревского и с Суровского рудников; по 3-му – в Суровском буераке под ключем. И оные руды пробовали, а по пробе явились, а имянно: <...> № 2. Что над рекою Сиверским Донцем по течению реки в правой руке, против слободы Ямполя в урочище Кривой Луки. Содержити с центера железного чюгуна пятьдесят один фунт» [8, с. 327]. Але головні зусилля їхньої команди були зосереджені на будівництві свинцево-плавильного заводу біля слободи Сухаревої [10].
 |
| Фрагмент карти Донецького басейну Фредеріка Ле-Пле з позначенням родовища залізної руди біля с. Закітне. |
Родовище заново відкрито гірничим інженером Луганського ливарного заводу поручиком О.К. Анісімовим 1838 року під час експедиції щодо обстеження Ізюмського повіту. «На этомъ пространствѣ, т.е. отъ деревни Стародубокъ до деревни Дроновки, породы немѣловой формаціи оказываются по берегу Донца, только въ двухъ мѣстахъ: при Стародубкахъ и хуторѣ Закотномъ, гдѣ желѣзистые песчаники, перемежаясь съ сланцеватою глиною, заключаютъ мѣсторожденія желѣзныхъ рудъ. Лѣвый или луговой берегъ Донца покрытъ весь наносами песковъ, подъ коими залегаютъ пласты болотныхъ желѣзныхъ рудъ» [1, с. 375].
У вересні 1839 року родовище було оглянуто майором Корпуса гірничих інженерів Б.К. Бледе під час дослідження південної половини Харківської губернії. «Въ заключеніе я опять возвращаюсь къ нахожденіямъ желѣзной руды, которая занимаетъ мѣсто частію въ пластах песку и хрупкаго песчаника, частію въ глинѣ и конгломератах желѣзистаго песчаника. Главный пунктъ обнаженія таковыхъ осадковъ при деревнѣ Зачатной (Закотной - авт.), недалеко отъ Ямпола. Въ верхнемъ концѣ глубокаго оврага, между слоями песку и глины, лежатъ довольно близко другъ подлѣ друга гнѣзда желѣзной руды, имѣющія нѣсколько футовъ въ діаметрѣ, и согласующіяся въ общемъ расположеніи своемъ съ горизонтальными почти слоями помянутыхъ песковъ и глинъ. Узкая водопромоина въ верхней половинѣ оврага усѣяна сплошь почками этой руды, которыя всѣ вмѣстѣ составятъ нѣсколько кубическихъ саженъ. Это глинистый желѣзнякъ, переходящій частію въ бурый желѣзнякъ, судя по виду и вѣсу, онъ, кажется, богатъ металломъ. Некоторая его часть довольно впрочемъ песчаниста» [3, с. 15].
Майже в ті ж роки урочище було оглянуте видатним французьким геологом Фредеріком Ле-Пле під час відомої Демидівської експедиції Південною Росією й Кримом 1837-1839 рр. Але він помилково прийняв більш давніші розробки та шурфи за діяльність Луганського ливарного заводу. «Слои, толщиною от 0,66 до 165 футовъ, залегающіе въ пескахъ и песчаникахъ мѣловой формаціи; направленіе этих слоев С. 69° 3.; паденіе южное, в 45°. Подле деревни Закатиной, на правом берегу Донца. Это мѣсторожденіе, повидимому, довольно богатое, было совершенно разработано разносомъ для Луганскаго завода: впрочемъ и теперь еще оно можетъ быть разработываемо съ выгодою. Многія измѣненія здѣшнихъ рудъ вовсе не заключаютъ въ себе фосфора, а другія содержатъ его до 0,007» [11, с. 288-289].
Восени 1844 року на Луганському ливарному заводі проводилися перші досліди з плавки місцевих залізних руд із використанням антрациту. Результати були опубліковані в «Горном журнале» 1845 року [16]. «Руды при этомъ потреблялись бурые желѣзняки изъ мѣсторожденій Закатнаго и Городищенскаго, флюсом служилъ известнякъ изъ каменноугольной формаціи, а антрацитъ брался изъ мѣсторожденія Грушевскаго» [16, с. 405]. Чавун, отриманий при цьому дослідженні, був щільний дрібнозернистий, білий і придатний для вироблення заліза й відливання грубих виробів, які не потребують додаткової обробки. Після цементування вугільним порошком він перетворюється на сірий дрібнозернистий, м’який чавун, який може бути використаний для будь-яких виробів [16, с. 409].
Улітку 1867 року вчений комітет Гірничого департаменту відряджає гірничого інженера, генерал-майора Н.А. Іванова в Донецький край із метою огляду всіх відкритих родовищ залізної руди в околицях Лисичанська й зібрання зразків для хімічного випробування [9, с. 221]. «Руда этого месторожденія представляетъ продолженіе железныхъ рудъ на правой стороне р. Донца около с. Закотнаго, открытыхъ и разведанныхъ въ 1838 горнымъ инженеромъ Анисимовымъ, при чемъ было определено два пласта отъ 4 до 5 вершк. толщиною, прослеженныхъ по простиранію на 450 саженъ и по паденію на 13 саженъ. Закотнинская руда по пробамъ, въ лабораторіи горнаго департамента, содержитъ 41,1% железа. Все руды этого месторожденія залегаютъ также вместе съ глиною нижняго яруса меловой формаціи. Отъ лисичанскаго завода это месторожденіе находится въ 55 верстахъ по реке Донцу» [9, с. 232].
У 1860-х рр. відслонення біля села Закітне, які містять поклади залізної руди, привертають увагу професорів геології Харківського університету – Н.Д. Борисяка [20, с. 67] і О.В. Гурова [7, с. 142]. «У хутора Закотнаго, на правомъ берегу Донца, слой желѣзной руды, толщиною отъ 0,66 до 1,65 фут., залегаетъ въ пескахъ и песчаникахъ; направленіе этого слоя О 69°3; паденіе на Ю въ 45°. Это мѣсторожденіе разрабатывалось уже для луганскаго завода. Опытный горный инженеръ, г. Ле-Пле нашелъ, что оно можетъ быть еще разрабатываемо съ выгодою» [20, с. 67].
Але, з 1880-х років почалося освоєння багатих та значних за запасами залізорудних родовищ Криворіжжя й Керчі. Інтерес до бурих залізняків Донбасу значно знизився. Спочатку вони використовувалися в якості добавки до криворізьких руд, а з 1915 року їхня розробка була повністю припинена [15, с. 123].
1988 року ділянка крейдяних відслонень правого берега р. Сіверський Донець увійшла до території заповідника «Крейдова флора», відділення Українського степового природного заповідника НАН України [12, с. 51]. Але й дотепер тут вгадуються залишки давніх гірничих робіт, які недосвідченим оком можуть сприйматися за природні утворення. Сподіваємося, що ця територія буде зберігатися не тільки як природоохоронне середовище, а ще і як пам'ятка історії гірничої справи.
 |
| Геологічний розріз біля с. Закітне за Н. Борисяком [20, додаток №11] |
1. Анисимов А.К. Геологическое описание части Изюмского уезда, Екатеринославской губернии / Поручика Анисимова // Горный журнал. – 1839. – Кн. 12. – С. 373-376.
2. Археологічні пам’ятки середнього Подонців’я (Донецька область) доби каменю, бронзи та середньовіччя: стоянки, майстерні ,поселення.: альманах / Управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації. Донецький обласний краєзнавчий музей. / гол. ред. Циміданов В.В. — Краматорськ, 2017. – 179 с. (Донеччина: Природа, Люди, Культура, №1.)
3. Бледе Б.К. Геогностический взгляд на некоторую часть Харьковской губернии / Из рапорта Г.Майора Бледе в Штаб Горных Инженеров, от 2-го Октября 1939 года // Горный журнал. – 1840. – Кн. 4. – С. 1–17.
4. Бухарев Ю.В. О металлургии железа в епоху бронзы в Среднем Подонцовье на памятнике Зливки. // Геоархеология и археологическая минералогия–2014. — Миасс: ИМинУрО РАН, 2014. – С. 135–138.
5. Геологические памятники Украины: Справочник-путеводитель / Коротенко Н.Е., Щирица А.С., Каневский А.Я. и др. — К.: Наукова думка, 1985. – 156 с.
6. Геология СССР. Том 7. Донецкий бассейн — М.,Л.: Государственное издательство геологической литературы комитета по делам геологии при СНК СССР, 1944. – 898 с.
7. Гуров А.В. Геологические исследования в южной части Харьковской губернии и прилежащих местностях — Харьков: Унив. тип., 1869. – 194 с.
8. Зворыкин А.А. Открытие и начало разработки угольных месторождений в России: исследование и документы. Т.1. / А.А.Зворыкин — Москва, 1949. – 327 c.
9. Иванов Н. О месторождениях железных руд в Екатеринославской губернии близ Лисичанска и исследовании состава этих руд // Горный журнал. – 1868. – № 8. – С. 220–247.
10. Кулішов М.В., Меценко М.В. Свинцеве виробництво Сухарєвських компанійщиків на Сіверському Дінці / Бахмутська старовина: краєзнавчі дослідження–2017: збірник наукових праць. – Вип. 1. — Слов’янськ, 2017. – С. 43–51.
11. Ле-Пле, Фредерик. Исследование каменноугольного Донецкого бассейна, произведенное в 1837-39 годах, по распоряжению А.Н. Демидова, главным горным инженером и профессором в Горной парижской школе Ле-Пле, при пособии гг. Маленво, Лалано и Эйро: с атласом из 9 табл. и геол. карт / перевод с французского проф. Г.Е. Щуровского. — М., 1854. – 751 с.
12. Лиманський С.В. Заходи для збереження біологічного і ландшафтного різноманіття «Крейдової флори» // Сучасний стан та охорона природних комплексів в басейні Сіверського Дінця. Матеріали науково-практичної конференції з нагоди 20-річчя створення національного природного парку «Святі Гори» (21-22 вересня 2017 року) / Серія: «Conservation Biology in Ukraine». Вип. 5. — Святогірськ, 2017. – С. 51–54.
13. Манюк О.С., Сбитнева Т.И. Некоторые результаты геологических исследований древних рудников Донецкой области // Геоархеология и археологическая минералогия–2014. — Миасс: ИМинУрО РАН, 2014. – С. 128–130.
14. Меценко М.В. Бій поблизу урочища Криві Луки 2 липня 1708 р. та проблема його локалізації на місцевості // Святогірський альманах–2016. Збірка наукових праць. — Харків: ФОП Панов А.М., ТОВ «Дєоніс Плюс», 2016. – С.170–179.
15. Минералогия Донецкого бассейна. Часть 1. / Е.К. Лазаренко, Б.С. Панов, В.И. Груба; АН УССР, Ин-т геохимии и физики минералов, Укр. минерал. об-во. — Киев: Наукова думка, 1975. – 254 с.
16. Об опытах проплавки Луганских железных руд антрацитом // Горный журнал. – 1845. – Кн 3. – С. 405–410.
17. Объяснительная записка к Геологической карте СССР Масштаба 1: 200 000. Серия Донбасская. Лист M-37-XXVI. – 1961. – 125 с.
18. Очерк месторождений полезных ископаемых в Европейской России и на Урале — Сп-б.: Типография В.Демакова, 1881. – 257 с.
19. Пірко В.О., Литвиновська М.В. Соляні промисли Донеччини в XVII - XVIII ст. (Історико-економічний нарис і уривки з джерел) — Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. – 136 с.
20. Сборник материалов, относящихся до геологии. Южной России, издаваемый профессорами Борисяком и. Леваковским. Кн.1 / Сост.: Н. Борисяк. — Х., 1867. – 380 с.
21. Список памятников археологии Украины. Донецкая область/ сост. О.Я. Привалова, А.И. Привалов. — Киев: УООП,1988. – 112 с.
22. Швецов М.Л., Бухарев Ю.В. Установление химического состава образцов руды, исследованных на памятнике «Зливки» // Геоархеология и археологическая минералогия–2016. — Миасс: ИМинУрО РАН, 2016. – С. 163–164.