Боротьба за чорне золото (Всесвіт 1925 № 22–23)

Всесвіт: універсальний ілюстрований двохтижневик. – Харків, 1925. – № 22-23 (15 грудня) Скачать
Источник: eScriptorium - электронный архив Центральной научной библиотеки Харьковского национального университета имени В.Н. Каразина

Боротьба за чорне золото

Стаття проф. Я. Б. Діманштейна.

Вугіль та метал — це основа господарчого розвитку кожної країни. По розміру спожиття вугілля та металу, можна гадати про рівень індустріяльного розвитку країни. Разом з цим значний розвиток здобуття чорного металу (чавуна, заліза, стали) є можливий тільки тодi, коли є великі джерела палива, а цим джерелом за сучасних умов може бути тільки тверде мінеральне паливо. Отже, природна річ, що центри здобування кам'яного вугля та виробництва металу загалом сходяться в одно, а по країнах, де нема покладів вугілля, наприклад в Італії, металургія не може досягти більш-менш значного розвитку.


До війни колишня російська імперія мала три великі поклади вугілля в Донецькому, Домбровському та Кузнецькому басейні. Найважливіший з них був Донецький, де загалом здобувалося близько 70% всієї здобичи кам'яного вугілля, в цілій країні. У Домбровському басейні не було найцінніших сортів вугілля, придатних до коксування, що на них грунтується розвиток металургійної промисловости. Кузнецький басейн, що лежить у середині Сибіру, хоч і має коксове вугілля, але він так далеко від усіх промислових осередків країни, що здобуття в ньому вугілля не могло досягти великих розмірів.

Отже, хоч розробка покладів вугілля в Донецькому басейні почалася пізніш, ніж у Домбровському, але з того часу, коли б. Росія стала на шлях промислового розвитку, здобич вугілля у Донбасі де-далі хутчіш почала розвиватися, далеко переганяючи розвиток усіх инших районів. Кам'яновугляний Донбас зробився підставою всього господарчого розвитку б. Росії. Перед всесвітньою війною усі промислові райони країни, крім Урала, що споживає на паливо дерево, та крім ленінградського промислового району, що споживав здебільшого англійський вугіль (бо його дешево було привезти морем), близько 250 міл. пудів на рік та дерево,—перейшли на донецький вугіль. На початку війни на Донеччині добувалося вугілля що-року близько півтора мільярда пудів, і здобич що-року зростала відсотків на 10. Збільшенню здобичі вугілля на Україні надзвичайно сприяла близькість до найродючіших районів та портів Чорного й Азовського морів. Розвиток залізничого будівництва 70-х років минулого століття — мав на меті утворити можливість великого хлібного експорту за кордон. Хлібовивозні шляхи прокладено було через Україну в усіх напрямках, а як-же на Україні запаси лісу невеликі, то залізницям, звичайно, довелося вживати перш за все кам'яного вуглля, надто тим, що вугіль проти дров своєю якістю був далеко кращий і дешевший. Можна сказати, що власне залізниці й спонукали до головної розробки вугляних скарбів Донецького басейну.

За часів великого залізничого будівництва 70-х років залізниці були якщо не виключні, то переважні споживачі донецького вугілля, споживаючи приблизно 70—80% його здобичи. Хоча і далі безупинно зростає споживання донецького вугілля в абсолютних величинах — на початку світової війни залізниці витрачали близько 320 міл. пудів на рік (над 5 мільйонів тон), але частка їхнього споживання в загальному споживай і донецького вугілля меншала і останнього перед війною року (1913 го) становило вже тільки 27% вивозу його залізницями з басейну.

Це свідчить про те, що вживання вугілля иншими споживачами перш за все українською металургією та иншими ділянками промисловости — текстильною, цукровою то-що, зростало швидчіш.

Дуже хутко зростало споживання містами вугілля разом з розвитком газових завод в, а також опалення вугіллям у великих будинках. Отже, не зовсім точно розподіляючи весь вивіз донецького вугілля залізницями по споживачах, ми можемо сказати, що половина його вживалася до війни на потреби залізниць та металургійних заводів, приблизно 30% на потреби всіх инших галузей промисловости й близько 20% для инших споживачів. Разом з цим за малим не три чверті усієї здобичі вугілля припадало на кам'яний вугіль і одна чверть на антрацит, що запаси його в басейні далеко більші, ніж запаси кам'яного вугля.

Коксові печі рудника "Смолянка". (Прим. — Смолянинівська ділянка Донецького КХЗ. Закрито в 2005 р. Знаходилась біля шахти №11 "Смолянка".)

Через війну дуже змінився стан донецької кам'яновугільної промисловости.

Величезний зріст військових перевозок, теж дуже бурхливий зріст виробництва на потреби військового часу (насамперед різні метали), відокремлення Домбровського басейну та неможливість регулярно постачати Ленінградському районові англійський вугіль,— всі ці причини разом надзвичайно підвищили потребу донецького вугілля, що кінець-кінцем за недостачею його держава почала розподіляти його між споживачами в порядкові військового значіння.

Визначивши відсотками відносно загальної величини вивозу, на окремих споживачів припадає:

Особливого розвитку споживання вугілля залізницями досягло підчас громадянської війни. Цілком природно, що в умовах війнової обстановки всю увагу звертається на те, щоб підтримати звязок та постачання армії та міського населення. Як за перших часів розвитку басейна так і 1918—20 років споживання вугілля залізницями досягає 70 - 80% усього його вивозу.

І тільки від 1922 року більше споживати донецького вугілля починають инші споживачі й насамперед промисловість. Це був яскравий приклад початку відновлення народнього господарства в Росії та на Україні після періоду його руйнації підчас світової, особливо-ж громадянської війни.

Від над півтора міліярди пудів довоєнної здобичи вона зменшувалася таким чином:

Якщо не брати на увагу останнього операційного року, то для доби, так званого, військового комунізму та першого часу нової економічної .політики характерна річ, що величезна частина здобичи (до 30%) вживається на потреби самої кам'яно-вугільної промисловости, отже до загального вжитку (нетто-здобичи) залишається зовсім не багато, тимчасом відповідний відсоток для довоєного часу загалом, не переходив 8—9%.

Тільки з другої половини 1922—23 року починається дуже інтенсивний зріст здобичи, особливо на підриємствах Донвугілля. Причин на це було кілька. Головна з них це те, що через загальне поліпшення господарчого стану Союзу є можливість більше давати державних засобів на промисловість узагалі й перш за все, звичайно, на кам'яно-вугільну промисловість, що становить передумову державного розвитку взагалі.

Шахта "Наклонная". Центральний рудник. Існує з 1871 року. (Прим. — Територіально розташовувалася на території сучасного Донецького металургійного заводу.)

Погодити кількість здобичи з величиною попиту на донецький вугіль надзвичайно тяжко. Ще на весні 1923 року споживачі вугля були надто занепокоєні тим, що їхня потреба на вугіль задовольнялася не в повній мірі. Але скоро злобич раптом більшає (1923—24 року вона збільшилася проти 1922—23року мало не на 50% при чому цей зріст особливо дається взнаки ще дякуючи тому, що разом з розвитком здобичи копальні значно менш вживают вугля на власні потреби), як уже на початку 1924 року виявився напружений стан вугільного ринку. Здобування вугля безперечно перегнало попит, і це можна пояснити тим, що на цей час уся промисловість України відновилася приблизно на 30% свого передвоєннсго виробництва, тимчасом ми бачили, що здобич вугля досягла 44%.

Це є також перебільшений зріст запасів на копальнях Донвугілля примусило шукати виходу в двох напрямках: по-перше, вжити заходів, щоб вугля добувалося стільки, скільки на нього є попиту. Виробнича програма вугля на 1924-25 рік майже не перевищує фактичної здобичі 1923—24 року, становлючи 564,7 міл пудів вугля та антрациту. Якщо-ж узяти на увагу, що крім зазначених 542,5 міл. пудів здобичи донвугля 1923 —24 року на невеличких шахтах, що належать до Донвугля і зараз майже зовсім ліквідовані, було здобуто близько 42 міл. пѵдів, то програма на 1924—25 рік зменшилася хоч і трохи проти здобичи 23—24 років. Стабілізацію здобичи Донвугіль здійснює пильно (у перше півріччя цього операційного року вона становить приблизно 99% програми), і як здається зараз вона цілком відповідає розмірам виробництва та попитові на Донецький вугіль. Якби в четвертому кварталі попит збільшився проти сподіваного, то його можна було-б задоволити тим вуглем, що є в запасі на копальнях.

Крім того, було вжито заходів, щоб збільшити споживання в країні мінерального палива. За-для цього на весні 1924 року в Союзі було засновано цілу сіть комітетів підмоги Донбасові, що мала на меті яко мога поширити споживання донецького вугілля. Наскільки успішно було виконано це завдання, показує те, що збут донвугля за другу половину 1923—24 року перевищує збут за першу половину на цілих 60%. Правда, політика поширення донецького вугля на деякий час спричинилася до напруженого фінансового стану Донвугля, бо йому довелося своїми невеличкими обіговими коштами утворити за невеликий час чималу сіть складів і оплачувати замість споживача залізничий транспорт за перевіз вугля на ці склади. Крім того, щоб поширити збут та завоювати ринки довелося згодитися на часткову втратність для Донвугля цін, особливо що до Ленінградського району, а зараз і що до зовнішнього ринку. Але треба взяти на увагу, що й скупчення запасів на копальнях, коли збуту достатнього нема, звужує живі обігові кошти трестові, а це насправді було в значній мірі.

Ринок для Донецького вугля, як і для всякого иншого промислового продукта, це не є щось нерухоме, незмінне, він має змогу повсякчас поширюватися залежно від багатьох причин, що на нашу думку з них найважливіші особливо дві: подешевлення цін та поліпшення торговельної сітки’ що проводить товар до споживача.

Що до подешевлення ціни Донвугіль (є це єдина організація, що збуває вугіль на широкий ринок, бо Хемвугіль та Південсталь виробляють вугіль загалом тільки для власного вжитку, а транспорт копальні постачають усю свою здобич (близько 230 міл. пудів на рік залізницям) —останініх років досяг великого успіху. Пересічна собівартість (разом з амортизацією) знизилася приблизно з 24 коп. на початку 23—24 року до 16½ коп. у першому кварталі цього операційного року. Є підстави гадати, що де далі в міру того, як зосереджуватиметься добування вугля на найкращих копальнях, в міру збільшення механізації та розвитку продуктивности праці собівартість і далі зменшуватиметься, а значить — і продажні ціни вугля. А наслідком цього неминуче поширюватиметься й ринок донецького вугля.

Прокладка нової шахти № 6. (Прим. — Шахта не ідентифікована.)

Підчас всесвітньої та громадянської війни у нас немилосердно винищувано ліси в місцевостях близько залізниць. Щоб відродити наші лісові багатства взятий курс на мінералізацію споживання палива повинно визнати за цілком доцільний і додержуватися його надалі. Разом з тим, як дешевшатиме вугіль, огрівну-ж здатність він має велику, він поволі витіснятиме економічно з ужитку дрова, особливо, у безлісних місцевостях. Через це утворюються всі умови для інтенсивного поширення ринку донецького вугля особливо коли буде впорядковано торговельну сіть, щоб його розповсюджувати. Бо можна певно сказати, що й зараз можливий його ринок безперечно є ширший за фактичного, бо зовсім не в усіх випадках донецький вугіль знаходит свого споживача через недостатнє влаштування організації збуту.

Перспективи збуту, а значить і виробництва, випадають на Донвугіль найближчих років як-найкращі. Цього операційного року промисловість на Україні і в Союзі доганяє й переганяє в своєму відновленні темп відновлення вугільної промисговости. Це значить, що для донецького вугля повстає потреба значно збільшити здобич щоб мати згогу задоволити великий попит. Зазначимо, що тимчасом, як цього року здобич вугля майже не перевищує торішньої, виробництво металічне на Україні перевищує торішнє майже на 100%, та й найближчих років, гадаємо, металургія значно розвинеться. А вона-ж споживає найбільшу кількість вугля. Великий зріст споживання вугля можна гадати станеться і в комунальному господарстві та серед міського населення. Отже, програма здобичи вугля для Донвугля досягне 25—26 року 700 міл., а для всієї вугільної промисловосте Донбасу близько 900, тоб-то майже двох третин довоєнної здобичи.

Проф. Я. Б. Діманштейн.

Вугільна шахта. В забої.