Дидов А.З. Время и трубы: Очерки о Харцызском трубном заводе (1998)

Дидова А. З. Время и трубы: Очерки о Харцызском трубном заводе [100 лет Харцызскому трубному заводу] / Лит. запись А.З. Дидовой. Донецк: Фолио, 1998. 400 с.: ил., фотоприлож.

Очерки присвячені більш ніж столітній історії підприємства, його трудовим традиціям і високій кваліфікації керівників, інженерно-технічного персоналу та робітників.

Історія Харцизького трубного заводу бере початок з 1898 року, коли Товариство Дебальцівського механічного заводу побудувало котельно-механічний завод у центрі гірничо-промислового району Донбасу. У цей час активно розроблялися вугільні родовища Донбасу, тому виникла потреба в більшій кількості обладнання для шахт і копалень. Підприємство було створене за участі капіталу бельгійського анонімного акціонерного товариства і спочатку спеціалізувалося не на виробництві труб, а на виготовленні металоконструкцій для залізничних і річкових мостів, шахтних вагонеток, дробарок для руди, стропил для кріплення шахт, парових котлів і чавунного литва. Його основними підрозділами були котельно-механічний, ковальський і ливарний цехи, оснащені металорізальними верстатами, пресами та підйомними механізмами, що приводилися в дію паровими машинами. У перші роки тут працювало близько 300 робітників. 

У 1910 році підприємство перейшло у власність «Генерального товариства Макіївських сталеливарних заводів» (згодом — «Російський гірничий та металевий Уніон») і стало філією Макіївського металургійного заводу. Вже у 1913 році значну частину підприємства, включаючи енергетику та механічний цех, було продано «Сосновицькому товариству залізоробних заводів». У цей період завод фактично був поділений між двома власниками.

Саме 1913 рік став переломним: на підприємстві було побудовано трубний цех, де виготовляли сталеві труби, призначені для водопровідних і каналізаційних систем, зварені методом ковальсько-газового зварювання на станах «Дікке». Тоді ж завод перейменовано на Харцизький трубний завод.

Завантажити PDF

Фесенко В.О. Архів Луганського ливарного заводу (1795–1887) (Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН. Кн. ХХІ–ХХІІ, 1929)

Будинок управителя Луганського чавуноливарного заводу на Англійській вулиці. Наприкінці ХІХ ст. тут діяли Гірниче відомство, бібліотека заводу та мінералогічний музей. Фото експедиції Стефана Таранушенка, 1928 р.

Фесенко В. О. Архів Луганського ливарного заводу (1795–1887). Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН. Київ, 1929. Кн. ХХІ–ХХІІ. С. 317-328.

Стаття Вадима Фесенка — історика-архівіста, який працював у Луганську та досліджував історію Луганського чавуноливарного заводу на основі його архіву. У ній автор описує руйнацію архіву Луганського заводу у 1922 році та характеризує його стан у той період. Водночас він підкреслює наукову цінність архіву, навіть попри значні втрати, для вивчення історії української промисловості та Донецького басейну, а також порушує питання охорони, систематизації й дослідження старих фабрично-заводських архівів України. Сьогодні архів Луганського ливарного заводу становить фонд Ф-1 «Луганський казенний чавуноливарний завод Головного управління гірничих та соляних справ, селище Луганський завод Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії» Державного архіву Луганської області (456 справ) і з 2014 року перебуває у тимчасовій окупації російськими військами.

Ткачева Т.В. Краснолучский машиностроительный завод — 70. Люди, годы, жизнь (2001)

Ткачева Т. В. Краснолучский машиностроительный завод — 70. Люди, годы, жизнь. 1931–2001. Луганск: Голос Донбасса, 2001. 112 с.: фото.

«Люди, годы, жизнь» — это книга о 70-летнем пути Краснолучского машиностроительного завода. За прошедшие годы рудоремонтный завод, созданный для ремонта горно-шахтного оборудования, превратился в крупнейшего производителя ленточных конвейеров с шириной ленты 800 и 1000 мм, горнорежущего инструмента, рештаков для скребковых конвейеров, людских вагонеток, обогатительного оборудования. За 70 лет на машиностроительном заводе прожило свою трудовую жизнь не одно поколение людей. Отражённые в этой книге прошлое и настоящее завода представлены через судьбы людей, их воспоминания, через множество уже вошедших в историю материалов».

Завантажити PDF

Давыдов П.Д. Река Северный Донец как магистральный водный путь для промышленности и торговли Донецкого края (1883)

Давыдов П. Д. Река Северный Донец как магистральный водный путь для промышленности и торговли Донецкого края. Харьков: Типография Карла Петровича Счасни, 1883. 16 с.

Маловідомий гірничий інженер і геолог П. Д. Давидов — дослідник Криму, Малої Азії та Закавказзя, прізвище якого пов’язують із відкриттям Бешуйського вугільного родовища в Криму. Він є автором низки праць, написаних за результатами численних геологічних подорожей, зокрема: «Очерки Крыма» (Харків, 1881), «Медная промышленность Закавказья, ее настоящее и виды на будущее» (Одеса, 1884), «Очерк месторождения нефти в урочище Неруджа-Якоби в Гурии» (Тіфліс, 1885), «Серебро-свинцовые руды в верхней Абхазии, в горе Дзышра-Абаху» (Кутаїські губернські відомості, 1885), «Месторождение нефти в Гурии» (Гірничо-заводський листок, 1890), «Очерки Анатолии» (Гірничо-заводський листок, 1891), «Селение Шроша и его железорудные залежи» (Гірничо-заводський листок, 1897).

Особливу увагу привертає його очерк «Река Северный Донец как магистральный водный путь для промышленности и торговли Донецкого края», написаний у грудні 1882 року під час перебування в Голубівці Слов’яносербського повіту. Ймовірно, автор перебував там у службових або дослідницьких справах. Поблизу села діяли копальні «Голубовського кам’яновугільного товариства», засновані ще у 1861 році. Розробка вугілля здійснювалася на площі близько 120 десятин із шести пластів за багатошахтною системою (13 шахт і одна штольня).

У цій праці Давидов розглядає річку Сіверський Донець як ключову водну артерію Донбасу. Він обґрунтовує доцільність розвитку судноплавства, наголошуючи на його економічних перевагах над залізничним транспортом. Річка постає не лише як природний об’єкт, а як важливий інфраструктурний ресурс, здатний забезпечити ефективне транспортування вугілля та сприяти розвитку торгівлі.

На основі статистичних розрахунків і порівнянь із міжнародним досвідом автор доводить, що водний транспорт може суттєво здешевити перевезення масових вантажів, стимулювати розвиток промисловості та розширити зовнішньоторговельні зв’язки регіону.

Завантажити PDF

Карта частей рек Северного Донца и Дона. Карта частин річок Сіверського Дінця та Дону. Харків: Літографія К.П. Счасні, 1883 р. Масштаб: в одному дюймі 30 верст (1:1 260 000). Окрім басейнів річок Дону та Сіверського Дінця, на карті зображено діючі та проєктовані залізничні лінії, а також позначено Лисичанські та Грушевські кам’яновугільні копальні.

Завантажити (1,05 мб, 4 814 x 3 157 px)

Свердлов Б.М. Восхождение. Главная дорога нашей судьбы: 140 лет Донецкой ЖД (2010)

Свердлов Б. М. Восхождение. Главная дорога нашей судьбы: 140 лет Донецкой ЖД. Донецк: ООО ПП "Крылья", 2010. 384 с.

Художньо-публіцистичне видання, присвячене 140-річчю Донецької залізниці. У книзі висвітлено історію, розвиток і значення магістралі, подано нариси про її керівників та визначних діячів галузі. Видання багато ілюстроване фотографіями різних часів.

Автор — Борис Свердлов, журналіст газети «Гудок» і головний редактор видання «Железнодорожник Донбасса».

Завантажити PDF

Ясинувата: історія, архітектура та життя станції на поштових листівках початку ХХ ст.

Ст. Ясинувата. №1. Загальний вигляд та станція. Поштова листівка видавництва контрагенства О.С. Суворіна та К°, Фототіпія «Шерер, Набгольц и К°». 1917 р.

Поява станції тісно пов’язана з бурхливим розвитком промисловості Донецького басейну наприкінці ХІХ століття. У березні 1872 року Новоросійське товариство Джона Юза завершило будівництво залізничної лінії Костянтинівка — Ясинувата — Оленівка, яка з’єднала Юзівський металургійний завод із загальною мережею залізниць і родовищем залізної руди. Саме цей рік вважається датою заснування станції та вокзалу Ясинувата.

Свердлов Б.М. Ясиноватая: беру груз на себя. Очерки о крупнейшем железнодорожном узле Украины (2009)

Свердлов Б. М. Ясиноватая: беру груз на себя: очерки о крупнейшем железнодорожном узле Украины. Донецк: ООО ПП "Крылья", 2009. 300 с.

Нариси про Ясинуватський залізничний вузол, його історію, розвиток і роль у транспортній системі України. Книга багато ілюстрована фотографіями різних часів та видана до 130-річчя одного з найбільших залізничних вузлів України — Ясинуватої.

Завантажити PDF

Бойченко Н.Я., Кобыляков Н.М. Ясиноватая: Путеводитель (1983)

Бойченко Н. Я., Кобыляков Н. М. Ясиноватая: Путеводитель. Донецк: Донбас, 1983. 72 с.

Зміст:
Ясиноватая вчера, сегодня, завтра.
Справочные сведения по Ясиноватой.
Авдеевка.
Справочные сведения по Авдеевке.
Села и поселки района.
Состав поселковых и сельских Советов Ясиноватского района.
Сельскохозяйственные предприятия.

Завантажити PDF

Фотографічні види Донецької кам’яновугільної залізниці (F. Bureau, 1879)

Bureau, Ferdinand. Фотографические виды Донецкой Каменноугольной железной дороги. [Москва] : F. Bureau, [1879]. 36 л.

Фотографічні види Донецької кам’яновугільної залізниці, створені фотографом Фердинандом Бюро (? — 1893) — французьким підданим, купцем, фотографом і власником фірми «Фотографія Імператорських театрів», імовірно, датуються 1879 роком і були виконані в перший рік після відкриття залізниці. Це одні з найперших фотознімків територій Донецької та Луганської областей, що збереглися до сьогодні. Крім станцій, вагонів і сторожових будок, особливу увагу в альбомі привертають панорамні аркуші із зображеннями станцій Лисичанськ, Дебальцеве та Лугань (Луганськ, Луганський завод).

Проєктні схеми трасування Донецької кам’яновугільної залізниці (1875–1878)

У 1875 році Міністерство шляхів сполучення ухвалило рішення про будівництво Донецької кам’яновугільної залізниці. Концесію на її зведення отримав видатний промисловець і директор Московсько-Ярославської залізниці С.І. Мамонтов, який заснував акціонерне товариство «Донецька залізниця». У 1876 році відбулися урочисті заходи з нагоди початку будівництва, яке велося швидкими темпами, а вже 1 грудня 1878 року на станції Луганський завод (Лугань) було урочисто відкрито рух поїздів.

Перед будівництвом виконували камеральне (кабінетне) трасування — укладання плану траси залізниці на топографічних картах. Це дозволяло обрати оптимальний маршрут з урахуванням рельєфу, наявних поселень, природних перешкод та технічних можливостей, розташувати станції, мости, тунелі та інші інженерні споруди. Камеральне трасування було першим і важливим етапом проектування, що забезпечував точність і ефективність подальшого польового вимірювання та будівництва залізниці.

Донецкая каменноугольная железная дорога, ее проект и будущность (1875)

Донецкая каменноугольная железная дорога, ее проект и будущность. СПб.: Типография Ф.С. Сущинского, 1875. 23 с. (Извлечено из №№ 77,78 и 79 «Вестника железных дорог и пароходства» 1875 г.)

«Как уже было сказано в начале настоящей статьи, каменноугольная Донецкая дорога состоит из трёх отдельных линий длиной 191, 83 и 118 верст, с боковыми ветвями на Никитовку, Бахмут, Лисичанск и к пристани у северного Донца, длиной в общей сложности 54 версты. Все эти линии имеют целью облегчить доставку угля из места добычи его к станциям двух больших дорог, соединяющих среднюю полосу Империи с югом, и относительно их Донецкая сеть является группой отдельных, независимых друг от друга питательных ветвей, при чём, как уже было замечено нами, линии Славянск—Донецкая пристань и Криничная—Зверево следует рассматривать как состоящие каждая из двух частей, из коих одна — питательная ветвь для Курско-Харьково-Азовской дороги, а другая — для Козлово-Воронежско-Ростовской дороги».

Завантажити PDF

Схема проєктованої Донецької кам’яновугільної залізниці. Додаток до «Вісника залізниць і пароплавства» №77, 1875 р.

Коленский В.П. Красный Луч: Путеводитель (1966)

Коленский В. П. Красный Луч: Путеводитель. Донецк: Донбас, 1966. 72 с.

«Население Красного Луча составило на 1 января 1965 года 101 тысячу человек, а вместе с административно подчиненными ему городами Вахрушево, Миусинском и несколькими поселками городского типа — 210 тысяч человек.

Красный Луч — город угля и машиностроения, выросший за годы Советской власти. На его территории расположены пять шахтоуправлений и восемь шахт, дающих несколько миллионов тонн угля в год, заводы — машиностроительный, авторемонтный, рудоремонтный и железобетонных изделий, — три крупных электромеханических мастерских, деревообрабатывающий комбинат, мебельная и швейная фабрики, шесть строительных предприятий, промышленный, хлебный, мясной и продовольственный комбинаты, молокозавод, а также такие важные учреждения, как комбинаты «Донбассантрацит» и «Донбассшахтострой», тресты «Краснолучуголь», «Антрацитуглежилстрой» и «Антрацитуглеобогащение».

Завантажити PDF