Колесниченко Н. Н. Хрустальский пласт. Часть III. Повести и рассказы о шахтерах. Луганск, 1997. 30 с.
Третя невелика книга автора присвячена шахтарському середовищу міста Красний Луч і людям, які все життя провели під землею та на керівних посадах у вугільній галузі. У центрі оповіді — шахтарська плеяда: потомствені гірники, начальники шахт і дільниць, працівники виробничого об’єднання «Донбасантрацит».
Колесниченко Н. Н. Хрустальский пласт. Часть II. Мои друзья — краснолучане [Посвящается 50-летию освобождения Донбасса]. [Красный Луч], 1993. 70 с.
Книга присвячена 50-річчю визволення Донбасу, розповідає про шахтарів Красного Луча (нині Хрустальний) у роки Другої світової війни. Особливу увагу приділено подіям на Міус-фронті — укріпленій лінії оборони вздовж річки Міус, де шахтарські дивізії стримували наступ німецько-фашистських військ.
Колесниченко Н. Н. Хрустальский пласт. Часть I. Повести и рассказы о шахтерах. Луганск: Редакционно-издательский отдел областного управления по печати, 1993. 56 с.
У книзі зібрані спогади мешканців Красного Луча (нині Хрустальний) про історію міста, його шахти та людей, які працювали у вугільній промисловості. Автор розповідає про селище Княгинівка, поміщика Васильєва, шахтовласників, керівників і працівників місцевих шахт, зокрема шахт «Богдан» і «Запорізька».
Цілющі джерела Старобільщини (Фотобуклет. Автор тексту: Г.С. Фоменко та О.Н. Власовський). Донецьк: "Донбас", 1973. 8 с. з іл. (Здравниці України).
«Справжнім багатством надр Старобільщини є мінеральні лікувальні води. Далеко за межами Ворошиловградської області знають про Старобільську районну водолікарню й санаторій-профілакторій «Сосновий», які розташовані на берегах Айдару.
У 1934 році в селі Підгорівці було пробурено свердловину для встановлення меж вугленосності Великого Донбасу. При цьому виявили мінеральну воду, що викликала інтерес як лікувальна. За хімічним складом вона бромна хлоридно-натрова: в одному літрі 21,5 грама солей, 60–70 міліграмів брому, біля 1 міліграма йоду, 15–21 міліграм бору.
З 1936 по 1968 рік воду використовували в місцевій лікарні. Згодом віддаленість свердловини від лікарні й поступове зменшення її дебіту викликали необхідність у новій свердловині, яку було пробурено в 1968 році у дворі водолікарні. Самовиливання води — 500 літрів на годину».
Іменний список майстрових, які перебувають при Луганському заводі та переведені з Липецького, Боринського й Козьминського заводів. Державний архів Луганської області (ДАЛО). Ф. 1. Оп. 1. Спр. 106. Арк. 35-43.
Схема вузлових та кінцевих пунктів Єкатерининської залізниці станом на 23 травня 1918 р. з описом залізничних гілок приватного та загального користування. ЦДАВО України (Центр. держ. архів вищ. органів влади та упр. України). Ф. 2200. Оп. 1. Спр. 169.
Міністерство шляхів Української Держави. Міністерство шляхів Української Держави, м. Київ. Друкована частина станом на 1 липня 1916 р., доповнення та виправлення внесено станом на 23 травня 1918 р.
Подивитися: е-ресурс ЦДАВО
Телефоны производственного объединения «Донбассантрацит» / за тех. ред. Л. П. Доценко. Луганск: Лугань, 1992. 94 с.
Довідник телефонів і організаційної структури виробничого об’єднання «Донбасантрацит» (м. Красний Луч, Луганська область). Містить систематизовану інформацію про внутрішню та зовнішню телефонну мережу підприємства. Основну частину видання становлять детальні списки керівництва об’єднання, структурних підрозділів і служб (технічна дирекція, виробнича, економічна, кадрова, постачання тощо) із зазначенням посад, прізвищ, службових телефонів і кабінетів. Окремо подано контакти шахт, шахтоуправлінь, ремонтно-механічних заводів, енергетичних служб, будівельних організацій та інших підприємств, пов’язаних із вугільною промисловістю регіону.
Формулярні списки майстрових, що перебувають при Луганському заводі, переведених з Олександрівського заводу. Державний архів Луганської області (ДАЛО). Ф. 1. Оп. 1. Спр. 106. Арк. 28-34.
Шахта им. «Известий» ГП «Донбассантрацит»: [70 лет]. [Красный Луч], 2004. 14 с.
Брошуру видано у 2004 році редакцією газети «Голос Донбасу» до 70-річчя шахти №16 імені газети «Ізвєстія» ДП «Донбасантрацит» (м. Красний Луч, Луганська область). Текст підготовлено Т. Ткачовою за матеріалами, наданими директором шахтного музею Н.П. Озерним.
Як виглядав Харцизьк понад сто років тому: добірка поштових листівок із залізничною станцією та околицями міста початку ХХ століття.
Історія станції Харцизьк тісно пов’язана з освоєнням степових просторів Донбасу та розвитком залізничної мережі у другій половині ХІХ століття. Назва місцевості має глибоке історичне коріння. Тривалий час степові простори Донецького кряжу залишалися малозаселеними й входили до так званого «Дикого поля». Ці території вважалися небезпечними для купців та чумаків, чий товар нерідко ставав здобиччю «харцизяк». Саме сюди втікали селяни та козаки, рятуючись від кріпацтва. За однією з версій, турки й татари називали їх «харцизами», тобто «розбійниками». Від цього слова й походить назва Харцизька.
Дидова А. З. Время и трубы: Очерки о Харцызском трубном заводе [100 лет Харцызскому трубному заводу] / Лит. запись А.З. Дидовой. Донецк: Фолио, 1998. 400 с.: ил., фотоприлож.
Очерки присвячені більш ніж столітній історії підприємства, його трудовим традиціям і високій кваліфікації керівників, інженерно-технічного персоналу та робітників.
Історія Харцизького трубного заводу бере початок з 1898 року, коли Товариство Дебальцівського механічного заводу побудувало котельно-механічний завод у центрі гірничо-промислового району Донбасу. У цей час активно розроблялися вугільні родовища Донбасу, тому виникла потреба в більшій кількості обладнання для шахт і копалень. Підприємство було створене за участі капіталу бельгійського анонімного акціонерного товариства і спочатку спеціалізувалося не на виробництві труб, а на виготовленні металоконструкцій для залізничних і річкових мостів, шахтних вагонеток, дробарок для руди, стропил для кріплення шахт, парових котлів і чавунного литва. Його основними підрозділами були котельно-механічний, ковальський і ливарний цехи, оснащені металорізальними верстатами, пресами та підйомними механізмами, що приводилися в дію паровими машинами. У перші роки тут працювало близько 300 робітників.
У 1910 році підприємство перейшло у власність «Генерального товариства Макіївських сталеливарних заводів» (згодом — «Російський гірничий та металевий Уніон») і стало філією Макіївського металургійного заводу. Вже у 1913 році значну частину підприємства, включаючи енергетику та механічний цех, було продано «Сосновицькому товариству залізоробних заводів». У цей період завод фактично був поділений між двома власниками.
Саме 1913 рік став переломним: на підприємстві було побудовано трубний цех, де виготовляли сталеві труби, призначені для водопровідних і каналізаційних систем, зварені методом ковальсько-газового зварювання на станах «Дікке». Тоді ж завод перейменовано на Харцизький трубний завод.
Фесенко В. О. Архів Луганського ливарного заводу (1795–1887). Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН. Київ, 1929. Кн. ХХІ–ХХІІ. С. 317-328.
Стаття Вадима Фесенка — історика-архівіста, який працював у Луганську та досліджував історію Луганського чавуноливарного заводу на основі його архіву. У ній автор описує руйнацію архіву Луганського заводу у 1922 році та характеризує його стан у той період. Водночас він підкреслює наукову цінність архіву, навіть попри значні втрати, для вивчення історії української промисловості та Донецького басейну, а також порушує питання охорони, систематизації й дослідження старих фабрично-заводських архівів України. Сьогодні архів Луганського ливарного заводу становить фонд Ф-1 «Луганський казенний чавуноливарний завод Головного управління гірничих та соляних справ, селище Луганський завод Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії» Державного архіву Луганської області (456 справ) і з 2014 року перебуває у тимчасовій окупації російськими військами.
Контакти
RSS